Повернутися на головну сторінку | Регистрация | Вход
Пн, 26.06.2017, 09:58
Приветствую Вас гість | RSS
[Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: tyssa 
Форум для рафтерів » ВРАЖЕННЯ УЧАСНИКІВ ЗАПЛИВІВ » Конкурс: "Оце так так!..." » Чотири дні на тому світі (Повні штани радості, щастя і насолоди)
Чотири дні на тому світі
nesmachna Дата: Вт, 13.05.2008, 22:29 | Повідомлення # 1
рафтер-чайник
Група: Администраторы
Репутація: 0
Статус: Оффлайн
Мені сказали, що це буде рафтинг, а точніше – туристичний. Тобто така фішка, коли ти сідаєш на човен і пливеш уздовж річки, і це ніби-то дуже класно. Насправді все виглядає зовсім інакше, бо навколо не лише вода, каміння, дерева і різні там принади для сучасних гомосапіенс, які не бачать усього цього в запилених містах. Знаєте, як у Висоцького: „Кто в океане видит только воду, тот на земле не замечает горррррррр”. Виявилося, що тут мене навчили жити. Тільки не думайте, що я зараз почну розпилятися на банальні фрази на кшталт „школа життя” і т.д. Просто я побачила тут те, у що давно вже не вірила, в чому розчарувалася, мабуть, іще в минулому житті...

Все починалося досить стандартно: ми зібралися спочатку невеликим гуртом, щоб потім приєднатися до іншого – значно більшого. І це затягнулося рівно на стільки, щоб наші мізки почали повільно стікати з вух від спеки і думок про очікувану подорож.
- Ой блін, - каже спітніле обличчя Вовки, - я рушник забув.
- Нічого, - заспокоює Айна, - на сохні висонцеш.
Це був перший наш подорожній неологізм, яких потім назбиралося чимало. Одним словом, коли ми нарешті наїлися морозива, напилися квасу, накупляли кефіру, полагодили проводку (яка за кілька годин до відчалення згоріла) і спакували кілька тон палаток, спальників, катамаранів, плотів, весел і людей, водій Степан натиснув на „газ”.
Айна сплела дві русих коси до пояса (навіть значно нижче) і всю дорогу противно лоскотала мене ними по фейсу, приймаючи повітряні ванни на потилицю біля вікна. А Вовку заклали сумками, і тільки по невиразному шуму, що нагадував пісні Рамштайна, можна було зрозуміти: він там – слухає плеєр. Ось так ми проїхали не один десяток кілометрів, і під’їжджаючи все ближче, мріяли тільки про воду (діла нам тоді до рафтингу ніякого не було – тільки б скупатися). І коли за кілька метрів призначення Тарасюк почав грати на сопілці, кожен подумав, що його добряче глючить.


...

Найперше, за що взявся народ, це ставити палатки. Ми розбили нічогенький табір, з прапорами та кухнею, де упродовж двох днів то купальники на шнурках сохнули, то взуття на кілочках (переважно оператора Івана – добротні шкіряні сандалі, що в воді не тонуть, у вогні не горять – ми перевіряли). Наймолодші та „найдосвідченіші” рафтингісти, тобто я, Айна і Вовка на чолі з уже бувалим (але без користі) Тарасюком прочесали весь берег, доки вибрали місце для палатки. Ми ставили її двічі (не зважаючи на те, що Бог любить Трійцю). Після цього з кілочків виклали біля входу напис: УжНУ. Потім дефіцитні кілочки розібрали сусіди, і з нікому непотрібної (крім нас) абревіатури лишилося „У”. Тому цю загадкову букву одноголосно було вирішено прибрати геть.
Місце наші організатори (про них потім, бо вони заслуговують окремої уваги як щось незрозуміле, але дуже корисне людству і варте поваги) обрали ідеальне. Принаймні, всі в цьому були переконані. І чи не найцікавіше тут – Тиса, що надзвичайно різко змінює напрям течії. На цьому місці я вперше в житті познайомилася з гірською водою – досить ефективно. Скупатися так, як би хотілося, не вдалося, бо течією зносить аж до угорського кордону (до речі, зупинилися ми у Велятині на Хустщині). Можливо, саме тому Фіськову Вовці спала чи не найбредовіша (вибачте за русизм, але по-іншому не назвеш) ідея: прокататися по течії. Для цього ми тяжко йшли берегом уверх за течією, де я подерла ноги до коліна і збила п’яти та пальці. Дорогою Феськов розповідав цікаві історії про п’явок, які вилазять з-під каміння і впиваються в шкіру: їх потім дуже боляче відривати, а зробити це конче необхідно. Він же перший і поплив униз. За ним була Айна, а потім і я – дурна, як валянок, бо пишу все це зараз лише завдяки щасливому випадку. Спочатку було ніби нічого: лежиш собі, балдієш, вода тебе несе – краса! А потім я здуру почала гребти (раніше, ніж треба було) і попала... Наковталася води, гребу-гребу – і на одному місці. Ну, думаю, відштовхнуся від дна і рвону до берега. А не тут то було: до дна не дістаю, а винирнути нормально теж не можу. Бо в цьому місці зустрічаються дві течії і глушать одна одну. Так, мене витискує знизу і давить згори. Я щось спробувала крикнути, але й те не змогла зробити як належить. А народ стоїть на березі і привітно усміхається – думає, що мені весело...
На щастя, після вечірнього купання всі повернулися до табору живі-здорові (серед них, Богу дякувати, і я). Було наварено смачнючих страв – ми сиділи біля вогню, травили тюльку і розмовляли про всяку-всячину.

Наступного дня повинен був відбутися перший сплав. Попередньо всіх новачків всадили на пліт і провели бойове хрещення: це додало нам сміливості та посилило й без того немале бажання пливти. Феськову, очевидно, дуже сподобалося слово „табанити” (тобто гребти назад), бо він одразу змінив його на „тарабанити”. Після перших спроб усе спорядження повантажили і поїхали на місце, звідки й почалася наша триденна подорож. Це був найкращий заплив для мене, бо найперший. Тільки потім я зрозуміла, наскільки неправильно ми все робили, наскільки ускладнювали собі роботу. Та не зважаючи на це, були страшенно задоволені. Той вечір був особливий. Навіть вогонь горів якось таємниче. Сашко розповідав нам страшні легенди про князя Лаборця, після чого ми з Айною боялися кожного шелесту. Почало гриміти і накрапати. Хлопці надійно запакували нашу палатку в целофан, Жук дав нам ліхтар, і ми повкладалися. Та спати зовсім не хотілося – ми ділилися враженнями, кожною пережитою сьогодні хвилиною. Айна вкотре згадала трагічну історію зі своїм невипитим кефіром, який за час нашої відсутності безжалісно заточили тутешні миші. Та такі дівочі балачки тривали не довго. Щось почало шарудіти по нашому наметі – і це страшенно не подобалося обом. Шелест не припинявся, серця гучно вибивали чечітку і ми вирішили йти геть із палатки. Назовні побачили Феськова, який, мило посміхаючись, тарабанив долонями по нашому целофановому даху. Вбивати його було безглуздо, бо ми вже й так піднялися, тому нічого не лишалося, як піти до ватри й продовжити нічні посиденьки (про що ми анітрошечки не шкодували).

Набравшись гіркого досвіду безкорисного гребіння веслами, ми з Вовкою страшенно зраділи, коли продовжувати заплив нам випало з досвідченим інструктором Віктором Шереметом. Цей приязний чолов’яга всю дорогу розповідав цікавущі історії зі свого чималого досвіду, навчив нас деяким рафтинговим термінам, відкрив секрети співіснування з водою. „Головне – вміти читати воду”, - учив він нас. Ці чотири слова мені чомусь так сподобалися, що я пам’ятала про них весь час. „Так , - командує Шеремет, заходимо в язик... Опа – попереду наждачка, а там – дзеркало...”. А тут ще щось, а там щось інше і т.д. Мрія!!! Навколо краса небачена, а поряд – життя.
Коли ми добралися до Виноградівщини і пристали до берега, нам з Айною мусово треба було їхати в Ужгород – чекала робота. Та Жук не пустив: почав махати руками, щось доводити, ображатися. І так він подарував нам ще один чудовий вечір, який, точно знаю, не забудеться. Насамперед необхідно було рятувати всі руки, ноги, плечі, носи і ще деякі частини тіла всієї нашої команди, бо з них лишилися тільки шкварки. Тому ми дружно пішли на берег бритися (як казав оператор дядя Ваня) – намастилися кремом для гоління з надією, що це дасть нам полегшення. Та наші шанси були мізерні, бо спечені тіла набували дедалі насиченішого бурякового кольору. Тому довелося послати гінців за сметаною. Тим часом деякі професіонали взялися робити крутий шашлик. І якби не сплутали солодкий червоний перець із гірким, то саме таким він і був би. Проте вийшов ще кращим, бо кожен їв цю смакоту із закритими очима. І хоча ми спочатку нарікали й жалкували, що стільки м’яса пропало (як нам тоді здавалося), не встигли й оком моргнути, як миска була порожня. А після перегляду цікавих (сказано дуже слабо, та фантазії на точне висловлення не вистачає) фільмів шашличок був особливо смачним. Сьогодні ми зрозуміли, наскільки зріднилися один з одним, звикли, впізнали і, можливо, по-своєму полюбили кожного чудака цієї веселої компанії. Остання ніч... Попереду ще один заплив, пакування речей, обмін телефонами, домовленість про отримання в майбутньому дисків з фотками, пивко на прощання і повні рюкзаки вражень на плечах. Бездонні рюкзаки, найцінніші.

Хочу повернутися до початку розповіді, до найважливішого. Ця подорож навчила мене (а якщо бути точнішою, то навіть примусила) любити життя. У своїх всього-на-всього пару молодих недосвідчених рочків воно мені чомусь страшенно остогидло. Таке сіре і непривітне, навколо хворі на голову люди, п’яні підлітки, старі маразматики, які панічно бояться помирати, хоча й знають, що не сьогодні – завтра це таки трапиться. А ще брудний асфальт, жувальні гумки кількарічної давності під студентськими партами, десять разів залатані черевики на ногах перехожих, і усвідомлення того, що ніхто й ніколи тебе тут так і не зрозуміє... Нікчемність людини – ось що! А тут мені подарували нагоду побачити все по-іншому. Навіть розказати не можу, наскільки мене вразив Сашко Сухан. Начулася-начиталася-набачилася про нього вже доволі, про всі його подвиги, перемоги на змаганнях, підкорення Говерли, стрибки з парашуту... І все це на інвалідному візку! Не в спорті він перемагає – в житті. Завжди привітний, усміхнений, сповнений енергії та бажання жити. ВІН МЕНЕ ШОКУВАВ!!! Як можна любити це все, як можна любити таке лайно – життя! А він бореться. Не знаю точно з чим, але це так. Для того, щоб довести собі і показати іншим: це так просто – бути сильним! І не лише фізично (хоча Сашко гребе веслами за 50 людей). Головне – духовно. Він гладіатор життя! Найсильніший і непереможний! І якщо ви піднімаєтеся сходами на 16-ий поверх відомої в Ужгороді будівлі, щоб звідти востаннє побачити світ, згадайте про нього. Ця людина, сама того не знаючи, віддасть вам усю свою найкращу енергію.
І наостанок – два обіцяних слова про організаторів цієї подорожі в рай. Винуватець пригод – ДКЗ. Замислувата абревіатура, що розшифровується як диспетчер курортів Закарпаття в особі Степана Кириловича Жука. Хай він не досипає ночей, хай нервово розмахує руками в розпачі або гарячково намагається кричати невідомо на кого – його зусилля повернуться йому в стократ у задоволенні від виконаної роботи. Він знає, заради чого напружується. І за це йому обалдєнне ДЯКУЮ – за те, що на багні щедро саджає лілії. Зовсім скоро вони очистять брудну воду.

Автор: Олександра Несмачна (Ужгород)
 
Форум для рафтерів » ВРАЖЕННЯ УЧАСНИКІВ ЗАПЛИВІВ » Конкурс: "Оце так так!..." » Чотири дні на тому світі (Повні штани радості, щастя і насолоди)
Сторінка 1 з 11
Пошук:


Copyright IRS "DKZ" © 2017 |
META - Україна. Українська пошукова система Экстремальный портал VVV.RU