Головна сторінка | Регистрация | Вход
Вт, 24.10.2017, 01:27
Приветствую Вас гість | RSS
Меню сайту
Яндекс.Метрика
Наше опитування
Дайте оцінку ідеї сайту
1. Відмінно
2. Добре
3. Непогано
4. Погано
5. Жахливо
Всього відповідей: 32
Міні-чат
 

текст і фото: Мирослав КУШНІРЕНКО фото: Денис ТРОФІМОВ

Сплави карпатськими ріками цього літа набули особливої популярності. Звивистими і норовистими потоками на байдарках, каяках, катамаранах, надувних човнах і плотах завзято ходять і спортсмени, і аматори. Останній писк — кількаденний корпоративний рафтинг. Ми обрали сплав закарпатською Тисою, і ця подорож стала відкриттям.

Першими йдуть «бувалі»

Сплав на катамаранах організувала Закарпатська обласна еколого-натуралістична станція учнівської молоді. «Чотирнадцятий рік влаштовуємо рафтинги різної складності, — повідомив директор станції Олександр Гуревич. — Подолали більше двох тисяч кілометрів». А нам належало пройти близько тридцяти — від міста Хуст через Рокосово, Королево та Виноградів до села Гетиня. Два дні сплаву передбачали зупинки і, як обіцяли організатори, розкішний нічліг.

Старт із Хуста призначили на шосту ранку. Однак насправді подорож почалася по обіді. Три катамарани мали осідлати два інструктори, рятувальник і 16 «чайників». Довго опановували плавзасоби: спускали на воду судна, призвичаювалися до весел, шліфували техніку греблі та керування.

Спочатку, як і годиться, відбулися навчання на суші. Насамперед — інструктаж про правила поведінки на воді і варіанти виходу з можливих екстремальних ситуацій. Потім усіх розділили на екіпажі відповідно до ваги й досвіду і визначили ролі. На кожному катамарані обрали капітана — відповідального за злагодженість дій екіпажу. Пару, яка сідала спереду, зобов’язали гребти. А пару на кормі — табанити (керувати). Два тренувальні запливи, в яких екіпажі «притиралися» (пари мінялися місцями), тривали по дві години.

Усіх втішило повідомлення інструктора Василя Кузьми про те, що катамаран перекинути майже неможливо. Тож веслами працювали жваво. Доволі швидко навчилися відчувати ритм. І одразу запалилися йти рікою вниз. Першим катамараном сплавлялися найбільш досвідчені.

Тут були Габсбурги

Керівники експедиції повідомили, що рафтинг заповідається майже прогулянковий. Подорож припала на той час, коли у повноводній від дощів Тисі поволі спадала вода. Небезпечних порогів і перекатів ми не зустріли. Легке розчарування від того, що адреналінового вибуху не буде, змінилось на радісне усвідомлення можливості безпечно розглядати прибережні краєвиди. Подивитися було на що.

Двадцять хвилин за течією — і ми біля мальовничих скель Марії-Терези. За ними, трохи віддалік від ріки, лежить село Рокосово. Наш несподіваний гід, журналіст із Ужгорода Василь Бедзір, розповів, що камені не випадково названі на честь імператриці Австро-Угорщини. Вона бувала в тутешніх місцях — цей факт відзначили історики. Марія-Тереза ініціювала в Карпатах активні лісорозробки і будівництво вузькоколійних залізниць. Під час інспекції своїми землями її величність нібито виходила на рокосовські скелі, щоби помилуватися Тисою. Тепер сюди видряпуються туристи.

Трохи нижче за скелями знаходиться чи не диво інженерної техніки — найдовший міст через Тису. Дов­жина залізниці, яка пролягає полотном мосту, — 370 метрів. Міст побудували ще у 1888 році. Його опори спиралися на спеціальний фундамент, який знаходився на десять метрів нижче дна ріки. Міст без жодного ремонту прослужив до Другої світової війни. А тоді його підірвали. Однак підводна частина конструкції збереглася повністю, і в 1948 році міст відбудували. Щоправда, навесні цього року Тиса таки підмила одну з опор. Знадобилося два місяці клопіткої праці 300 робітників, щоби відремонтувати міст і поновити залізничний рух на ділянці Рокосово-Королево.

Королівський замок

Перша зупинка — у селищі Королево. Поблизу нього ріка виривається на широку заплаву — на простори Дунайської рівнини. Сушимо весла, виносимо катамарани на берег. Легка перекуска, і вирушаємо на гору — до замку Ньолаб.

Іти доводиться хвилин двадцять. Фортечні руїни височіють на крутій сорокаметровій скелі. До них веде одна-єдина вузька стежка. Тож ліземо на гору.

«В грамоті 1242 року зазначено, що замок цей — королівський», — розповідає пан Бедзір. Історія замку Ньолаб збереглася у двох викладах — у документальному та фольклорному. В першому випадку йдеться про те, що на цьому місці було старе слов’янське городище, яке потім зруйнували татари. На згарищі угорський правитель Іштван V збудував свій мисливський двір. Власне замок з’явився на горі в 1315 році. Саме тоді інший угорський король Бейла IV заклав тут кам’яну фортецю (стіни товщиною понад два метри) задля охорони кордонів держави. Потужна оборонна споруда контролювала сплав солі, деревини, хутра та інших цінних товарів Тисою.

На початку XIV століття замок перейшов у власність найвпливовіших магнатів регіону — роду Перені, які володіли ним аж до 1944 року. Щоправда, у другій половині XVII століття австрійські солдати зруйнували фортецю за наказом імператора Леопольда I. Один з Перені взяв участь у повстанні угорської знаті проти Дому Габсбургів і поплатився за це...

Фольклорний варіант історії починається легендою про давнього власника замку, пихатого лицаря Ньолаба. Через нещасливу любов (обраниця не відповіла на почуття залицяльника) він ставав дедалі черствішим і злішим, доки не перетворився на справжнього розбійника, що безжально грабував найближчі міста і села. Життя Ньолаба закінчилося, і це не дивно, наглою смертю — разом з конем він утопився в Тисі.

Наразі від замку залишилося зовсім небагато. Фрагменти стін верхнього укріплення (фортеця стояла на двох терасах), частина башти, яку туристи встигли охрестити «Сфінксом», та місток над ровом. На замковому подвір’ї стоїть церковця і два хрести. Хто їх тут примістив — невідомо.

Оглядаємо рештки фортеці, фотографуємося. Сходимо вниз з іншого боку, ґрунтовою дорогою, через село виходимо до ріки. Три години минули непомітно. До Виноградова, де має бути зупинка на нічліг, веслувати приблизно десять кілометрів.

Від каяків до казанків

На обох берегах ріки багато людей — вихідний день, селяни відпочивають сім’ями. Наші носи лоскоче дим вогнищ і запах смаженого м’ясця. Інструктор намагається добірними закарпатськими жартами відволікти команду від думок про їжу.

Добігає сьома година вечора. З-за повороту показується Чорна Гора, на якій стоїть місто Виноградів. Нареш­ті повертаємо катамарани до берега. Наша мета — урочище Виннички, база українсько-угорського клубу водного туризму «Тиса» (вона ж — приватне обійстя віце-президента цього клубу Карла Сабова).

Нас, виявляється, уже чекають. Запалена ватра. «Буде бограш!» — урочисто проголошує ґазда. Доки жінки куховарять, пан Сабов показує гостям господарство. Його клуб також організовує туристичні сплави Тисою, переважно на човнах. Від каяків повертаємося до казанків. Угорська кухня — пальчики оближеш. Веселі історії стихають далеко за північ.

Зранку знову беремося за весла. Попереду — одинадцять кілометрів неспішного сплаву. Ця частина маршруту — просто відпочинкова. Проходимо її за кілька годин із зупинками для купання. На березі Тиси біля села Гетиня на нас чекає мікроавтобус. Кінцева, припливли. Треба складати катамарани та повертатися до міста. Це трошки сумно. Неможливо двічі увійти в одну ріку. Але завжди можна сплавитися іншою...


Форма входу
Календар новин
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Пошук
Інші наші сайти та друзі
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0
день народження
сьогодні:  
 

Copyright IRS "DKZ" © 2017 |