Завжди гарно сісти в машину і їхати пречудовими місцями премальовничого Закарпаття. І зупинятися час від часу, щоб подихати, побачити, послухати... А якщо подорож починається екстрімчиком-адреналінчиком, то стає в сто разів цікавіше й охочіше. Власне, джипінг і став першим днем експедиції „Сім днів околицями Закарпаття”. Наскакавшись удосталь горами й ровами, веселою компанією, на легендарному ровері, у віддалених гірських куточках, ми вирушили далі звичайною асфальтованою дорогою з незвичайним вагончиком „ДКЗ”...

Ще на самому початку далекого шляху не обійшлося без пригод — на перший погляд зовсім неприємних, а потім по-філософськи веселих. Бо так черговий раз переконалися, що друзі (яким би розмитим і нереальним це поняття видавалося насправді) таки є! Є! Точно! І в нашій біді нам уже не вперше (як виявилося) допоміг Олександр Переста — просто так, як у доброму радянському мультфільмі. А ще дуже швидко і головне — щиро. Десь чисто символічно ми зрозуміли, що битимуть нас труднощі в дорозі, але не обходитимуть і добрі люди. Так і було...

Десь нам раділи й намагалися допомогти, десь не розуміли нас узагалі і принципово не хотіли цього робити. Була спека і нічна прохолода, були цікаві зустрічі і приємні конфлікти, було життя, динаміка, рух... І була дорога. Мукачівщина — Свалявщина — Перечинщина — Ужгордщина — Берегівщина — Виноградівщина — Хустщина — Тячівщина — Рахівщина — Іршавщина — Свалявщина...

Хочу сказати, що стільки міст і сіл (а тим більше типових закарпатських) я ще не об’їжджала ніколи! Нас було троє — і це добре. Sanator сидів на педалях, а Іван — наполовину у машині. Тобто, лише його ноги дригалися тут. А патлата голова стирчала майже всю дорогу у вікні на вулиці, бо там їхала його камера, а треба було її чимось тримати і чимось у неї дивитися. Таким чином, я зручно розташувалася на задньому лежачому місці, розглядаючи пейзажі, дорогу і дві гарні потилиці попереду.

Час від часу ставало страшенно незручно: місце для сидіння починало нагадувати про своє перенавантаження, і тоді Sanator зупинявся. Ми виходили надвір, де кожен займався своєю справою: Іван скакав полями в пошуках цікавих кадрів для зйомок (наприклад, метеликів, що займаються, як це звикли називати, непристойним ділом), Sanator бігав з фотоапаратом узад-вперед, намотуючи додаткові кілометри на свій біологічний спідометр, а я дивилася на цих двох і думала: н-да...

Та особливо гарно лягти серед квітучого безмежного поля, а ще краще — розвалитися на ньому, і думати, що крім гір і неба в цьому світі більше нічого не існує. Крім всіляких там комашок, звичайно, що знаходять на тобі всі „ерогенні” зони. А ще добре ходити босоніж по росі, смішно кривитися від сліпучого сонця і просто нічого не робити, загальмувавши...

Та ми шукали цікаві місця: різні там пам’ятки архітектури, культури, історії, природи і ще будь-які. Місця, що заслуговують уваги, любові й того, щоб сюди приїжджали і насолоджувалися ті, хто сьогодні зветься людьми. Для того, щоб розповісти про це іншим, щоб сказати: будеш у Петрово — не полінуйся і протягни свої булки селом, бо там є на що подивитися, бо воно „напівмертве, але готове до прийому” (цитата Sanatorа)... Наші пошуки були настільки заповзятими і ревними, що не лишилися поза увагою мальовничі краєвиди з купами сміття. Такі, наприклад, як на кордоні у Вилоку. Прекрасне поле з зеленою травою і старезними могутніми деревами, геть засране вицвілими пачками з цигарок, обгортками з чупачупсів, бритвами для гоління і ще тисячею дрібниць. Краса! І це зробили люди-рогулі.

Так день непомітно переростав у ніч, яка за кілька хвилин знову була днем. Так замок за замком, пам’ятка за пам’яткою... У цій експедиції ми вперше потрапили на Виноградівський замок. Древні залишки колись могутньої споруди, що розповідають про історію цього регіону. Замок, що був і монастирем, і фортецею, що прожив не одне життя, приймав не одних господарів, бачив війни і перемир’я.... Звідси видно все місто. З цим замком пов’язано багато історичних фактів, легенд, чуток... Але чомусь дотепер я про нього чула дуже рідко. А таких на Закарпатті є доволі.

На один з них із нами піднявся і Сашко Сухан: на крутий схил, в’юнкою кам’янистою дорогою, що з обох боків спадає глибоко донизу прірвою — до самого підніжжя Хустського замку. Ми зустріли тут схід сонця — на Замковій горі, де колись жив воєвода Хуст з дружиною Тисою і дочкою Рікою, де під руїнами десь покоїться 160-метрова криниця, де....

Вражає своєю колишньою неприступністю і суворістю. І про кожен з таких треба говорити окремо — про історію його життя. Але побачити всю велич і красу в літерах на сторінці — неможливо. Та й розповідати про це нічого — купа думок та емоцій, які треба пережити, а не почути чи прочитати. А ще треба любити ці похмурі руїни, втомлені століттями, так, щоб тебе перло. Відчувати їх, розуміти, читати ненаписане, чути непромовлене... Бо вони прекрасні самі по собі, бо несхожі одні з одними. І взагалі не схожі ні на що в світі — тільки на себе самих!

Ось такими гостюваннями в різні куточки ознаменувалася наша експедиція. Ми побували в Берегові, де попарили свої дряхлі кістки в лікувальних термальних басейнах, де ходили незвичними, як на мене вуличками, серед незвичних дерев, будинків, клімату... Відвідали на Червоному полі (Хустщина) братську могилу відважних юнаків-воїнів, що після проголошення соймом у 1939 році незалежності полягли тут в нерівному жорстокому бою. Одним словом, взнали багато цікавого, побачили безліч гарного... І кожен вечір закінчувався якось надзвичайно швидко. Час пролетів як дві хвилини. А ще зовсім недавно ми лежали просто неба, як три п’яниці, і дивилися на нічне небо, на зірки, які скрізь різні... А потім засинали, хто де і хто як, в задусі і з комарами, проте звалені з ніг приємною втомою. А вранці випивали кілька літрів кави, стільки ж брали з собою в машину і, готові до бою, колесили далі. Sanator забрав з дому весь одяг, яким запакував весь фургончик, і перевдягався щоп’ятнадцять хвилин, бо він свиня :))))))))))). Натомість дядя Ваня забув удома найголовніше (голову! :), та ці інтимні подробиці видавати не будемо!

Через кілька таких насичених днів ті двоє — лисий і патлатий — нарешті згадали, що, живучи в місті, вони зазвичай голяться. А я подумала, що не завадило б почистити свою щелепу й протерти водою поки-що напіввідкриті очі. От тільки водоспадів цього разу для цього в нас не було. Тому, широко посміхаючись, пішли до якогось газди якоїсь хати при дорозі на початку якогось селі просити воду. Дідусь чудовий такий, радий весь! Посміхається і видається надзвичайно смішним і привітним. Ми з Іваном, мабуть, страшенно остогидли Sanatorу, бо він почав атакувати дідуся своїми „а як?”, „а де”, „і що?”, „і чого?”, „і звідки?”... А чоловічок аж очі примружує — такий задоволений! Ми льопалися, як дикуни, бо насправді давно не балділи від холодної води аж із самого низу, з землі — справжньої, трохи навіть каламутної води. І намащені кремом для гоління та зубною пастою наші пики бігали кругом машини, шукаючи кожна собі дзеркало або щось підходяче. І реготали як дурні, і було нам все одно. Бо ми — в експедиції.

Наш шлях постійно перетинався з маршрутом супер-марафону інвалідів-візочників. Для тих, хто не в курсі: ініціатором заходу виступив Олександр Сухан, який не раз уже проходив немалі дистанції на одинадцять, і навіть тринадцять тисяч кілометрів. А цього разу його шлях пролягав з Великого Березного до Ясіня — 360 км. Та був він не сам — вперше в такому пробізі брав участь його товариш — Степан Шитєв. Отож, було й веселіше, і приємніше від того, що в цій справі Сашко не один, що його мета й ідея цього марафону — популяризація здорового способу життя — близька не лише йому, а турбує й інших.

Ясно, що всі „розумні” голови одразу ж під шумок спробували спекулювати на цій події. Та Сашку все „по цимбалах”. Він знає своє: я спортсмен, і всі можуть.

Кожен райцентр зустрічав марафон і експедицію по-різному. Хтось вклав всього себе, щиро радів зустрічі з рекордсменом, переживав з ним цю подію, намагався разом із Сашком розділити світлі почуття та емоції. Так зустрів спортсменів Перечин. Найкраще серед усіх інших. А випадало й таке, що просто соромно було дивитися на це і слухати. Дядьки в костюмах з приклеєними до своїх масок на обличчях посмішками... Отаке.

Однак Олександр не забував про свою мету... Він радів пройденому шляху і смакував ще очікуваними на колеса його візка кілометрами... І посміхався. Знав, що на нього дивляться, його помічають. Тому необхідно було показати: „Я щасливий! Бо я здоровий! Саме так! Ось який він я! Радію з того, що живу”. Важливо, щоб його зрозуміли і підтримали. Тільки не голослівними вигуками, пустими звуками і незрілим булькотанням... А спільними зусиллями, однаковими поглядами, а хто може — то й діями. І люди раділи, посміхалися, захоплювалися ним. Люди зустрічали Сашка як почесного гостя, як належить: у воротах своїх убогих і багатих домівок, з дітьми і без, мовчки і з вигуками: ось що головне. Він має однодумців, його зусилля недаремні. „Ми бачили їх! Вони махали нам руками! І ми їм теж. Звідки їдуть? З Великого Березного? До Ясіня? Ого!” — ділилися з нами враженнями ті, хто зустрічав марафон дорогами Закарпаття. Ні, не це „ого”. А те, що в світі зла і ненависті Сухан знаходить в собі сили (і головне — бажання) для доброї справи, для пропаганди того, про що забули наші сучасники і, можливо, не скоро ще згадали б нащадки: життя. Здорового, натурального, справжнього, де гори мовчать віковічними таємницями, де легені вдихають аромати природи і волосся куйовдить лагідний вітерець.

В такі чудові місця ми теж тарабанили свої ласти, де чекали спортсменів, зустрічали їх кожного разу, приївшись уже, мабуть, за весь цей час. У самому серці Європи, в с.Діловому на Рахівщині, коли кожен з нас доторкнувся до металевої пімпочки (яка і є європейським центром), де ми нафоткалися і де я тридцять разів збиралася їхати додому і рівно ж стільки змінила своє рішення на протилежне (добровольно-прінудітєльно), Sanator з підступною либою витарабанив на вулицю свій мангал... Він же бігав навколо нього, щось там чаклуючи... Припахав двох малих: один побіг босоніж в сусіднє село за хлібом, а інший розпалював вогнище і з блискавичною швидкістю курив цигарки, боязко оглядаюсь на всі боки. І через зовсім небагато гостинна таця на банному рушнику вкрилася печеним хлібом з печеними салом і картоплею....

Сухан мало не збожеволів, як побачив цього одержимого з підносом на рушнику в руках і не кращу мене — з „липовим” лавровим вінком для олімпійця. А той хлопчик, що курив із шаленою швидкістю, подарував Сашку дерев’яного гриба, зробленого своїми дитячими руками, проте дуже майстерно. І навіть нічого йому не сказав! Взагалі! Просто мовчки всунув Сухану в руку подарунок і соромливо опустив очі. Він же з діловим тоном у голосі показував нам потім дорогу в Рахові до центру міста.

А далі був Шипіт. Розкішний водоспад, задуманий, зачарований своїм же шумом, якийсь аж мудрий. Магічний красень! І ще довга дорога в напрямку „додому”. І екзотичні села, і знову різні принади для туристів! Ми бачили сокровенне, чули цікаве, відчували ейфорійне. Таких куточків на Закарпатті мільйони! І неможливо все осягнути, все побачити і потім розповісти. Принаймні, за одним разом — точно! І що цікаво — скрізь стоять невидимі магніти: туди тягне, манить... І ти впевнений, що не в останнє тут. І ми кажемо, що це лише перша експедиція. То ж можете нам заздрити!